Не допускати лукавства!
Найчастіше в основі описаної проблеми лежить хибний сором. Як правило, він властивий неофітам, тобто людям, які роблять перші кроки у вірі. Такі не те, що сповідатися бояться, вони не йдуть у храм у своєму районі! А якщо якийсь начальник воцерковляється, то він часом навіть у своєму місті соромиться ходити на служби. Так спрацьовує механізм психологічного захисту: людині простіше виїхати в якийсь далекий монастир, там покаятися в ганебних гріхах, отримати якусь страшну покуту, а потім приїхати назад і на своїй парафії сповідатися батюшці в тому, що згрішив «словом, ділом, помислом». Я бачу в такій ситуації прояв деякої лукавства, яку треба уникати. З таїнствами та Богом краще не жартувати.
Практичні поради щодо вирішення проблеми
Щоб зняти напругу, що виникає в ситуації, що розглядається, є кілька важливих моментів. По-перше, не треба докладно сповідатися. Деякі духовники починають деталізувати гріх, з’ясовувати якісь подробиці – цього допускати не треба. Такі батюшки, сам того не розуміючи, можуть мимоволі навчити гріху — так буває у випадку дитячої чи підліткової сповіді. Не можна випитувати деталі людського падіння, як і не можна розповідати чи пояснювати якісь гріховні речі. Священик не знає, як його слова відгукнуться у людині. Тому святі отці пишуть, що ганебні гріхи не треба сповідувати детально, треба їх позначити, не більше. Наприклад, сказати, що згрішив блудними помислами чи перелюбом, але без подробиць як, коли і з ким це було. Ніхто не має права ці подробиці дізнаватися — це виходить за межі компетенції священика.
Другий аспект: у питанні сповіді дуже важливою є регулярність. Якщо людина часто сповідається і причащається – вже не виникає бар’єру, який перешкоджає йому йти на сповідь. Людина так влаштована: те, що не працює і не тренується, атрофується і відмирає. Чим більший проміжок часу між моментом скоєння гріха і сповіддю, тим складніше каятися в ньому, тим менше у людини руйнування. Відбувається огрубіння совісті, звикання до свого стану. Святі отці називали його «кам’яним почуттям», яке ми можемо назвати абсолютною байдужістю. Тому дуже важливо, щоб великого проміжку між гріхом та покаянням не було.
Третє. Налаштуйтеся на сповідь як прийом у лікаря. Якщо пацієнт не розповість про симптоми, то не зможе отримати кваліфіковану допомогу та правильні призначення, а як наслідок – одужати від свого захворювання. Не треба думати, що ви хоч чимось можете здивувати священика, який прослужив хоча б кілька років. Він і сам грішний і немічний чоловік, який до того ж стільки всього наслухався, що вже не дивується.
І найголовніше: якщо священик є щирим і адекватним пастирем, він тільки зрадіє тому, що хтось із його парафіян, друзів чи знайомих зміг подолати себе, здійснити зусилля над собою і отримати благодатну допомогу Господа під час Таїнства Сповіді. Це так само чудово, як якщо затхле приміщення зі спертим повітрям, пліснявою та грибком провітрюють, ретельно вимивають — і воно стає придатним для життя та діяльності людини.
Господь знає ваші гріхи, приховати від Нього щось неможливо. Людина йде на сповідь до Бога, а не до священика, який є лише свідком його покаяння. Не треба приписувати йому ореол святості, боятися чи наділяти якимись властивостями, які зовсім йому не притаманні. Священник — така сама людина, тільки відповідальності в неї більше.
Не треба ховатись від Бога, як Адам у раю після гріхопадіння, треба йти Йому назустріч. Зізнатись: «Так, я згрішив, я винен! Вибач мені, я каюся!» і отримати у відповідь благодатну допомогу для виправлення свого життя.
Чи можна йти на сповідь до іншого священика?
У такій ситуації із двох зол потрібно вибирати менше. Якщо питання стоїть так, що людина точно не піде до конкретного священика, бо це його друг дитинства, колишній однокласник чи сусід по під’їзду, то нехай іде до іншого — а що робити? Проте, як на мене, ставлення до такої ситуації залежить від духовного віку людини. Якщо він ще на дитячому рівні, треба мати до цього поблажливість. Нехай поїде кудись в інше місце і там сповідається. Але робити так систематично не можна, це буде лицемірством перед Богом. Воцерковлена людина розуміє, що така поведінка – це дитячий белькіт.
Нагадаю ще, що для сповіді не потрібен скрупульозний список всього, що ви зробили не так. У жодному разі не переписуйте брошурки з церковної лави — вам зовсім не обов’язково знати, як «правильно» називається той чи інший гріх. Треба мати внутрішню скорботу, яку Бог читає у вашому серці. Деколи людині достатньо трьох-п’яти слів, щоб сповідатися: «Я грішний перед Богом, каюся!» Головне – та робота, яка передувала цим словам.
Покаяння — процес тривалий, а сповідь триває лише кілька хвилин. Покаяння відбувається не під час сповіді. Воно, як правило, на момент сповіді вже сталося. З людиною вже відбулися усвідомлення, огида до гріха. Вона ненавидить гріх у собі і себе в гріху — і лише після цього священик читає над нею дозвільну молитву. Тож важливе не формулювання, не слова, а почуття. Мені згадується розповідь про одного офіцера, який прийшов на сповідь і сказав, що так багато всього зробив, що йому вже байдуже. “Мені не соромно”, – сказав він священикові. Той був досвідченим духівником і попросив цю людину вийти на амвон і розповісти людям, які стояли в храмі. “Так звичайно!” — погодивсяя офіцер. Вийшов, почав говорити і закінчив у сльозах: такий відгук і співчуття йшли від людей, що він не зміг залишитися байдужим.
Якщо я не хочу вдаватися до подробиць скоєного гріха — я приховую правду?
Якщо людина не переживає з приводу гріха, то як би глибоко і докладно вона про нього не розповідала, це не покаяння. Без скорботи сповідь перетворюється на переказ подій. Сповідь – велике таїнство і благо, дароване нам Богом. Деякі святі отці кажуть, що покаяння — це друге хрещення, тому не треба перетворювати його на відбування чи порожній ритуал.
Людині, яка вчинила важкі чи ганебні гріхи, я бажаю мужності, щирого покаянного почуття та регулярності у сповіді своїх гріхів. Тим, кому соромно сповідатися, бажаю духовно дорослішати. Для підліткового періоду в духовному житті цієї проблеми не існує. Їм не важливо, що про них подумає священик чи ще хтось. Боятися треба гріха, а не сповіді. Соромно лежати в багнюці і не намагатися з неї вибратися. Якщо ж християнин має спрагу очистити душу, це чудово. Сповідь – це не судилище, це лікарня. Лікар не лає хворого за те, що в нього перелом зі зміщенням! Він дивиться на ситуацію та думає, як лікувати. Так і священик: не засуджує і не карає, але думає, як допомогти, і тішиться покаянням.