Апостол Павло каже: «Тим, хто любить Бога, усе сприяє на благо».
Тобто лише тим, хто прагне бути з Богом, хто шукає Його істину та вступає в завіт із Ним. Людині, яка не шукає Господа, яка віддалена від Нього, здається, що Його шляхи — незрозумілі, помилкові. Усе, на її думку, Господь робить неправильно: зводить людей невчасно, розводить невчасно, час обирає невірний, усе відбувається не так, і в цьому немає жодного сенсу.
Але щойно людина знаходить шлях до Бога і прагне вступити з Ним у завіт, вона починає розуміти: усі шляхи Господні — це милість і істина. Саме це — роздоріжжя, на якому люди обирають: бути з Христом чи віддалитися від Нього.
Зустрічаються двоє. Один запитує:
— Чому Бог так робить?
Інший відповідає:
— Бо інакше було б не на благо.
— А навіщо Він це допускає?
— Саме в цьому і є сенс. Інакше було б гірше.
— Ти знову Бога виправдовуєш.
— Так. Бо той, хто живе у Бозі, бачить у всьому Його любов і промисел. Бо він шукає єдності з Богом. А той, хто нарікає на Бога і не бачить сенсу — не тому, що сенсу немає, а тому, що Бог йому не потрібен. Він не шукає з’єднання з Творцем.
Люди скаржаться: на події в історії, на стратегії начальства, на сімейні обставини. Але насправді вони не критикують події — вони свідчать, що їм не потрібен Христос. Вони не хочуть бути в завіті з Богом, тобто в єдності з Ним у Христі. Тому й не бачать ні сенсу, ні любові в тому, що відбувається.
А ті, що кажуть: «Бог з нами, Його любов — поруч, Він не залишив нас», — говорять не про обставини, а про своє прагнення до з’єднання з Богом, про бажання вступити з Ним у завіт.
Можна висловити це простіше, а можна — величніше, хоч і складніше. Христос каже: ті, хто прагне з’єднання з Ним, причащаються Його Тіла й Крові.
А яка молитва читається перед словами Христа на Тайній Вечері?
Молитва подяки: «Дякуємо Тобі, Господи, що Ти привів нас у буття, що Ти все вчинив для нашого спасіння, що ведеш нас до Вічного Царства. Дякуємо Тобі за всі явлені й неявлені добродіяння».
Тобто людина, яка вступає в завіт із Христом через Причастя, дякує Йому за все.
Завіт із Богом можливий лише тоді, коли людина приймає всю свою долю — з болем, помилками, труднощами. Щоб вступити в завіт, відчути радість єдності з Господом, людина має сказати: «Господи, я приймаю все, що Ти мені послав». Подяка — це ключ до завіту.
Якщо ж ми не можемо дякувати, не визнаємо, що всі шляхи Господні — милість і істина, значить, ми не шукаємо єдності з Христом. Ми шукаємо чогось свого, свого зіпсованого шляху. Якщо в нас досі є нарікання, це означає, що ми ще не прагнемо з’єднатися з Богом.
Обурює нас самотність, чи навпаки — багатодітність, брак грошей чи надмірні статки, хвороби — усе це свідчить: ми шукаємо не Бога, а своєї волі. А з’єднання з Богом — це прийняття Його волі. Пам’ятаєте: «Хай буде воля Твоя»?
Це і є наш шлях, наша духовна аскеза — приймати все як послане від Бога. Шкода, що миряни рідко знають молитви, які священик читає на Божественній Літургії. Адже там є головна умова вступу в завіт із Христом: подяка за все, що було в житті. Людина має прийняти своє життя як дар.
У кожного є минуле. Ми не святі від народження, і до приходу в храм багато згрішили. Є страшні гріхи, що, здавалося б, неможливо виправити: аборт, вбивство, зруйнована сім’я… Це вже не повернеш.
І тоді з’являється спокуса думати:
«Якби я раніше знав, як треба жити, я б так не вчинив. А тепер усе втрачено. Я — навіки грішник».
І людина впадає в тугу, замикається в жалю за минулим, замість того, щоб жити сьогоденням. Але причина цього — непримирення з Богом, відсутність завіту з Ним.
Згадаймо розбійника на хресті. Він увійшов у завіт із Христом — і йому ніхто не докорив за минуле. Йому відкрили Рай. Марія Єгипетська — скільки душ зруйнувала своїм життям, але вона не копалася в минулому, а берегла вірність Богу — і була спасенна.
Примирення з Богом — це коли людина приймає своє минуле як шлях до Нього.
І якщо цей шлях привів мене до Бога — він благословенний.
Так, у ньому були гріхи, падіння, трагедії. Але якби не вони — чи прийшов би я до Бога?
А якщо прийшов би — Бог знайшов би інший шлях. Але якщо прийшов тільки через це життя — значить, це було потрібно.
А хто ще не примирився з Богом — нарікає на життя, на «болото», у яке воно завело. І цим свідчить: Христа в цьому болоті ще не знайшов.
Можливо, така людина вже в храмі, вже на сповіді, але якщо вона не може сказати Богу:
«Благословенний Ти, що спас мене!», — отже, вона ще не з’єдналася з Ним.
І тоді треба просто зупинитися й вигукнути, як дитина:
«Господи, я загубився. Я тону. Я вмираю. Прийди й врятуй мене!»
І коли Господь прийде — знаком буде не гірка пам’ять про минуле, а радість, що воно не стало перешкодою. Навпаки, воно стало шляхом до Бога.
Підсумком усього життя стає одне: або людина живе в Христі — і благословляє свій шлях, або вона живе в тьмі — і проклинає його. І вже тут ми можемо побачити, яким шляхом ідемо.
Якщо ми дякуємо Богу, не застрягаємо в минулому, а радіємо, що Він нас знайшов, — значить, ми вже в Його обіймах.
А якщо ми нарікаємо щодня, усе нам не так — значить, ми ще не зустріли Бога.
І чим далі — тим більший страх, що й не зустрінемо.
Тоді треба зупинитись і сказати:
«Господи, я зайшов надто далеко в пітьму. Крім Тебе, я нікому не потрібен. Врятуй мене. Життя моє втратило сенс».