Храм – це особливе місце, де нас знаходить Господь. Але хіба наші щирі, гарячі молитви не будуть почуті, якщо ми молитимемося вдома, а не в Храмі? Будуть, адже ми знаємо, що Небесний Батько милостивий і людинолюбний. Але навіщо ж у такому разі нам тоді витрачати час на відвідування Храму?
Напевно, у кожної віруючої людини є друг або родич, який з подивом промовляє до нього:
«Ось ти вдарився у віру, добре… Але для чого раз у раз до Церкви бігати? Ти ж витрачаєш на ці походи таку кількість часу та сил! Я, наприклад, теж вірю, але моя віра – у душі. І якщо Господь уже в мене в душі, навіщо мені потрібні якісь зовнішні атрибути? Мені для спілкування з Господом посередники не потрібні!».
Однак такій людині відразу ж хочеться поставити питання про те, як він досяг такого результату і попросити його поділитися досвідом. Адже якби щось подібне сказав, наприклад, Серафим Саровський, питань не виникло б. Все своє земне життя він провів у невтомних праведних працях, молитвах та постах. Безперечно, Господь справді жив у його душі.
Але коли Бог укорінюється в людській душі, які ж плоди це приносить?
Іоанн Златоуст перераховував такі чесноти: любов, помірність, мир, лагідність, радість, доброта, віра, довготерпіння та милосердя.
І коли хтось з упевненістю каже, що Господь у нього в душі, при цьому гніваючись, злословлячи, засуджуючи, нарікаючи і не каючись, ці слова, м’яко кажучи, викликають подив і здивування.
При цьому нерідко у таких людей пізнання Господа обмежується фразою на кшталт: «Ну щось там таке, мені здається, точно є». Подібні слова можуть означати лише одне – що Господь у їхньому житті, на жаль, стоїть на останньому місці. Ймовірно, такі люди згадують про Небесного Батька час від часу, зрідка заходять до Церкви, ставлять свічку і моляться. Однак це не зможе врятувати їх дух, якщо вони живуть у гріху.
Саме заради морального відродження, заради приведення в Царство Боже Господом і були створені Церкви. Звичайно, рятує людину Сам Господь, однак Церкви є головними інструментами в такій справі. Ми рятуємося, коли беремо участь у Церковних Таїнствах і піднімаємо спільні молитви.
Важливо пам’ятати про те, що Господь може оселитися тільки в очищеній від гріха душі, а вона очищується щирим, чесним і регулярним покаянням. Не можна забувати і про Таїнство Причастя.
Тільки після цих Таїнств Бог входить у нашу душу, але це лише перші кроки, саме початок нашого духовного шляху. З того моменту, як людина стає воцерковленою, вона повинна уважно і старанно стежити за чистотою власного духу – регулярно каятися, причащатися, жити у працях та молитві. Усвідомлювати, коли він грішить перед ближніми та Господом.
По-справжньому віруючі люди живуть у згоді з істиною, відкритою Спасителем апостолам: вони щиро вірять Христу і дотримуються законів Божих.
Православна Церква, незважаючи на дрібні відмінності в порівнянні однієї парафії з іншою, по суті своїй, єдина – вона проповідує ту саму віру та одні й ті самі моральні принципи, встановлені колись Спасителем. Він сказав людям, що «пекельна брама не зазнає Церкви», а це означає, що істинна Церква ніколи і ніким не зможе бути знищена. Ніколи не буде втрачено істинної віри, тому що Сам Святий Дух захищає її від помилок.
«…Церква – свята, хоча є в ній і люди грішні. Грішні, але очищаються за допомогою істинного покаяння, які не перешкоджають Церкві залишатися святою. А ті, хто не кається, або через видиму владу Церкви, або через незримий Суд Божий, відкидаються від тіла Церкви, і вона, так чи інакше, все одно зберігає власну святість».
Серед відкинутих від Церкви були й ті, хто намагався навчати інших хибних вигадок, видаючи їх за істину. Сам Спаситель говорив про те, що поява таких «лжевчителів» неминуча.
За словами апостолів, справжня праведна Церква – це не проста сукупність віруючих або тих, хто читає Біблію, але незбагненний організм, який об’єднує в собі Бога і людей: тіло Спасителя, яке живе Святим Духом. Про Спасителя говориться, що Небесним Батьком він був поставлений найвище, був обраний «Головою Церкви, яка є Тілом Його».
З цієї причини і віра наша не повинна бути пасивною – вона повинна знаходити вираз у діях, у прагненні до того, що ми вже передчуємо, але поки що не набули остаточного. Віруюча людина прагне знайти новий досвід, більше дізнатися про Бога і стати ближче до Нього.
І часто люди, які говорять про те, що «їхня віра – у них у душі», міркують про це з таким згаслим поглядом, з такою байдужістю, що важко повірити, ніби вони справді відчувають хоч якесь прагнення до Господа.
Неможливо любити, не виявляючи любові, не прагнучи того, кого любиш. Так само неможливо і вірити, не виявляючи віри на ділі.
Тому людям, які стверджують, ніби Господь у них у душі, варто поставити собі запитання: а що вони зробили для того, щоб очистити свій дух для цього чудового Відвідування? Якими словами вони звали Його, щоб Він прийшов? Як саме вони зберігають Бога у власному серці? Що змінилося в них після подібної зустрічі і чи змогли вони по-справжньому полюбити Господа? І, найголовніше, що вони роблять заради такого кохання?
Якщо подібні питання викликають подив і відповіді на них немає, варто міцно замислитися.
Справді, приходячи до Храму, ми приходимо до Посередника. Однак цей Посередник приніс себе в жертву заради нас, звільнив наших предків від кайданів хибної віри та її проповідників, від руйнувань та болісної загибелі. То чому нам так складно простягнути до Нього руки для того, щоб Він вклав у них Дари?