Мабуть, кожна віруюча людина іноді відчуває сумніви, не знаходячи відповіді на логічні, здавалося б, питання про Бога. Що це – маловірья або, навпаки, шлях до зміцнення у вірі? А може, питання просто неправильно поставлені?
Мене з дитинства цікавило питання – «Чому Бога не видно?» Чому не можна з Ним поговорити так само, як з будь-якою людиною? Помацати Його, щоб відчути Його реальність в повній мірі? Адже саме відчуття реальності і бракує, коли чуєш численні розповіді про Бога від інших людей. Відсутність відповіді підривало мою віру в Бога, і як я тепер розумію, не випадково.
Одного разу в храмі я поскаржився на сповіді на своє маловір’я і поскаржився, що не живу в ті часи, коли Господь ходив по землі, щоб мені Його побачити. На що батюшка справедливо зауважив, що я побачив би людину. Тому просте побачене навряд чи мені допомогло б. Для того, щоб побачити Бога, потрібно щось ще. Так що ж?
З самого початку необхідно визначитися з тим, що для нас означає слово «бачити». Під зором я розумію сприйняття, яке нарівні з іншими нашими почуттями народжує відчуття, яке інтерпретується емоційно і логічно. Наприклад, я бачу (відчуваю) гарне (асоціативна емоція) дерево (осмислений образ). Основний зміст цього розбору в тому, що інтерпретація є невід’ємною частиною акта зору. І навіть при відсутності фізіологічних перешкод спотворення інтерпретації призводить до ослаблення зору (повна відсутність інтерпретації означає сліпоту).
З цього прикладу можна зробити висновок, що якщо з органами сприйняття у нас все в порядку, а Бога ми не бачимо, значить, страждає «логіка» нашого зору. Тут доречно згадати текст Святого Письма: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5: 8). Це констатація факту. Серце інтерпретує наші відчуття. Чистота – правильність інтерпретації не менш важлива, ніж чистота самого органу сприйняття (в разі чуттєвого зору – очі).
Добре сприйняття навколишнього – це те, що часом привертає в церковному середовищі, інтуїтивно представляючись вірним. Більшість обговорюваних в церкві питань стосується виконання євангельських заповідей, любові до ближнього. Цим духом мимоволі хочеться перейнятися, не вникаючи навіть у питання про реальність Бога – його джерела. Але тут підстерігає спокуса. Відмова від питання замість пошуку відповіді на нього – це лукавство. Думаючи, що для інших це питання не стоїть, а значить, і тобі сумніватися не потрібно, втрачаєш ту малу чистоту серця, що мав на запитуванні, і сліпнеш остаточно. На тлі зовнішнього благополуччя природний результат цієї сліпоти – ще більший сумнів в бутті Бога.
Вихід я знайшов в думці, яка полягає в тому, що одним з найважливіших аспектів на шляху до віри є чесне ставлення до себе.
Слід гранично чесно ставитися до себе і свого досвіду. Так, в молитві на перше місце ставиться саме щирість. Є речі, які ми не можемо повторити за святим щиро, і тоді нам потрібно чесно звернутися до Бога і сказати:« Господи, цей святий … знав: то, що він говорить, – істинно. Я цього не знаю”. Часом буде краще, якщо ми скажемо: «Я не можу вимовити ці слова, тому що в моїх устах це прозвучить брехнею». Часом можна сказати Богу: «Я прочитаю ці слова, бо вірю: в них міститься істина і, можливо, вони дійдуть до мене і перетворять мене внутрішньо». Але ми не можемо читати їх просто тому, що вони написані».
Остання фраза в певному сенсі змінила мій світогляд. Для мене це означало, що треба не мовчки, автоматично сприймати все, що ми чуємо в церкві, оскільки це вимовлено з амвона (а отже, істинно), але, навпаки, гранично уважно ставитися до того, що говориться і що це для нас означає.
Ще один висновок, який я тоді зробив, полягав в тому, що пошук Бога – це нормально. Бог нескінченно більше людини і спроба до Нього принаближатися триває все життя. І якраз зупинка цього пошуку повинна викликати тривогу, а чесне нерозуміння або незнання перед Богом – показник духовного здоров’я.
У цьому досвіді, на мій погляд, я вловив одне з правил християнського життя. Не можна йти від питання, яке життя (а насправді Бог) ставить перед тобою. Він для тебе потрібен. І якщо ти поки не бачиш відповіді, значить, треба потрудитися знайти його.
Наприклад, для кого-то це може бути питання: «Як прощати ближнього?». Можна, звичайно, сказати собі – «Раз сказано прощати, буду просто прощати», і спробувати викинути його з голови. Але якщо він не йде і прощати не виходить, значить, твоя міра інша, і треба все ж ще пошукати. І виявиться, що за «прощати» часом варто ще «виправдати». Що в самому звинуваченні ближнього найчастіше криється несправедливе ставлення до іншої людини і себелюбство, що закриває від людини його власні гріхи. Що для того, щоб прощати, треба постаратися змінити себе не формально, поверхово, щоб відповідати якоїсь нормі, а в корені, буттєво.
Але ж глибоке, буттєво зміна душі до Бога і є найголовніше рух людини на землі. Не можна мимо цього проходити. Тому що по Переданню Господь сказав: «У чому Я знайду вас, в тому і буду судити». І ще: «Якщо праведність ваша не перевищить праведності книжників і фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне» (Мф. 5:20). Значить, формального виконання «норми» недостатньо.
Не можна також думати, що якщо ми постійно не переживаємо близькість Бога, значить, Його немає. Особливо, якщо це відчуття колись було. Адже ми не перестаємо вірити в те, що одного разу побачили, навіть коли відвертаємося і дивимося на щось інше. Так само, коли ми поглинені мирськими турботами і не бачимо Бога, то це відбувається тому, що ми «дивимося» в інший бік.
У питанні про бачення Бога за аналогією важливо правильно усвідомлювати кордону понять, властивих людському світу. Дійсно, те, що ми знаємо про Бога, не вкладається в ці рамки. Наприклад, догмат про Трійцю, постулат про те, що людина вільна, але при цьому нічого не відбувається без волі Бога. Ясно, що мова тут не йде про «масштабі», як в питаннях науки.
Саме ідея замкнутості нашого світу тим, що є для нашого сприйняття, перешкоджає усвідомленню відчуття Бога. Протиставити їй можна ідею принципової відкритості нашого світу по відношенню до повноти всього існуючого. Аналогію в науці тут можна провести з загальноприйнятим сучасним уявленням про існування темної матерії, недоступної поки нашим спостереженням. Варто, однак, пам’ятати, що це образ. Мені здається, що наука, філософія і релігія виявляються гранями єдиного цілого лише в повноті знань про світ.
Підводячи короткий підсумок розбору поставленого питання, можна припуститиить, що шлях до бачення Бога – це чесне ставлення до себе і навколишнього, усвідомлення співвідношення між собою і Богом, і діяльний пошук цього бачення. Сказано: «Шукайте і знайдете» (Мф. 7: 7). Упевнений, що як і всі слова Євангелія, це просто констатація факту.