«Якщо Господь знає всі наші думки, почуття й потреби, то навіщо Йому молитися?» — таким питанням часто задаються ті, хто лише ступає на шлях віри. Спробуймо розібратися разом.
Перш за все, варто відповісти на запитання: що таке молитва?
Молитва — це розмова віруючої людини з Богом. І зовсім не обов’язково вона має бути прохальною. Погодьтеся: ми найчастіше спілкуємося з тими, кого любимо. Отже, молитва — це, насамперед, прояв нашої любові до Господа, прагнення торкнутися Його думкою, душею. І як у будь-якій щирій розмові, на наше звернення Господь відповідає: допомогою й утіхою, застереженням від гріха, наставленням або вливанням чистих і праведних думок. Відповідь ми отримуємо завжди, бо Бог завжди нас чує. Але якщо немає молитви — на що Йому відповідати?
Справді, Господь знає, чого ми потребуємо, і що принесе нам добро, але передусім — для нашої душі. Наприклад, важка хвороба може бути послана людині як захист від гріха, а суворий керівник — для виховання смирення й позбавлення від гордині. Бог ніколи не дає хреста понад сили й не посилає випробувань без користі для душі. Але через нашу неміч цей хрест може здаватися непосильним. І тоді ми можемо благати Бога про милість, полегшення або визволення.
Господь дарував нам свободу волі, і саме через молитву ми її виявляємо. Дуже важливо, щоб ця молитва була щирою та постійною, адже саме така молитва вимагає від нас відкритого серця, духовної праці та сили волі — якостей, які Господь може врахувати, змінюючи міру нашого хреста. Та інколи саме достойне несення хреста і є головним змістом усього земного життя людини. Тому так важливо довіряти Божій волі.
Пригадаймо, дорогі, що і Сам Спаситель молився в Гетсиманському саду, надіючись, що Його обмине чаша страждань:
«Відійшовши трохи, впав на землю і молився, щоб, коли можливо, минув Його ця година, і казав: Авва, Отче! Усе можливе Тобі; пронеси цю чашу мимо Мене» (Мк. 14:35–36).
«Отче Мій! Коли можливо, нехай мине Мене чаша ця; втім не як Я хочу, а як Ти» (Лк. 22:42).
То невже, якщо навіть Христос молився, нам це робити не обов’язково? Навпаки! У стані молитви людина стає недосяжною для демонічних сил і спокус, вона наближається до Бога. Саме тому прагнення до постійної молитви було характерним для великих святих і подвижників, які є для нас духовними орієнтирами, світильниками віри.
Святий апостол Павло у Посланні до римлян свідчить про необхідність постійної молитви:
«Тіштеся надією; у скорботі будьте терплячі; у молитві — постійні» (Рим. 12:12).
«Ця священна й божественна справа — молитва — багатьма в житті занедбується й зневажається».
Молитва — це перебування з Богом, а «хто з Богом — той далекий від ворога».
Тож не забуваймо слів Спасителя:
«Треба завжди молитися і не занепадати духом» (Лк. 18:1).
Адже той, хто покладається лише на власні сили, рано чи пізно опиниться під владою ворога:
«Відлучається від Бога той, хто не єднається з Ним через молитву».
Хай молитва стане для нас щоденним джерелом сили, надії та любові.