Чим частіше сповідаєшся – тим ти благочестивіший?
Чим частіше сповідаєшся – тим ти благочестивіший?

Чим частіше сповідаєшся – тим ти благочестивіший?

У вірян є дві крайності: одні регулярно сповідаються щотижня, їм постійно є в чому каятися, і у них завжди – величезна неформальна сповідь. А інші, навпаки, сповідаються рідко і їм нема про що говорити – ледве-ледве назбирають в собі гріхів на сповідь перед причастям. Що правильніше? І як частота сповіді співвідноситься з благочестям? Чи є частота і регулярність сповіді чимось показовим? Але питання не в тому, наскільки часто людина сповідається, а якою буде її сповідь.

Давайте подивимося на житія святих – наприклад, для Великого посту актуально житіє Марії Єгипетської. Свята сповідалася за все своє життя тільки два рази. Тоді, коли потрапила в паломництво в Єрусалим, після того випадку, який змінив її життя. І вдруге – коли вона сповідалася і причащалася від авви Зосими. Проте, ми почитаємо її як святу, преподобну і подвижницю.

Ознака великої духовної небезпеки

А тепер підійдемо до цього питання з практичного боку. Не можна сказати, що часта сповідь є чимось поганим. Однак вона може стати причиною принади. Коли людина часто сповідається, у неї може сформуватися враження, що раз вона так часто сповідається, то наближається до святості і все у неї «супер» в духовному житті. А ті, які рідко сповідаються, вони не такі, як треба. Таке ставлення – ознака великої духовної небезпеки.

А якщо людина, навпаки, думає, що все у неї погано, раз у неї стільки гріхів, що весь час потрібно сповідатися?  У цьому теж є свій ризик, адже такі люди фактично применшують Божественну любов і милосердя, перебуваючи в стані відчаю і зневіри. Тобто з’являється думка типу «я такий грішний, що навіть Господь не в силах мене врятувати!» Це – зворотна сторона питання.

Але в той же самий час і рідкісна сповідь буває шкідливою. Тому що коли людина не відчуває в собі потреби покаятися, вона приходить до думки: «Та які мої гріхи ?! Інші грішать більше мого, а я собі раз на рік сповідаюся, і це нормально». Але ось ці сповіді раз на рік зазвичай не відрізняються одна від одної і звучать стандартно-традиційно «словом-справою-помислом».

Таким чином людина настільки твердне в своєму мисленні, що вже не бачить за собою якихось конкретних гріхів. Оскільки вона рідко сповідається, вона не аналізує власне життя. А через відсутність аналізу приходить формальність прийняття Таїнства Сповіді як такого.

Тому потрібно дотримуватися золотої середини, і щоб все було в міру. Тоді і сповідь буде в міру, і причастя, і все це буде на користь.

А сповідь тільки тоді є сповіддю, коли вона обміркована і осмислена, і коли ми під час сповіді відкриваємо перед Господом свої гріхи. А не так, як часто буває, що люди приходять і розповідають на сповіді про тих, хто їх спокушає і провокує.

Сповідь і причастя – несуміжні таїнства

Багато священиків говорять, що у Великий піст треба причащатися щонеділі і взагалі рекомендують таку частоту причастя як норму християнського життя. І ось людина сповідається щотижня, але у нього таке відчуття, що вона начебто і гріхів не сильно набрала, і потреби особливої ​​не відчуває в сповіді.

Традиційно така рекомендація повинна супроводжуватися роз’ясненням, що сповідь і причастя – роздільні моменти літургійного життя. Така практика багатьох східних Церков, в тому числі Грецької, Константинопольської, Єрусалимської. Там немає обов’язкової сповіді перед причастям.

Там, де переважає грецька традиція, там сповідь і причастя – несуміжні таїнства. Люди сповідаються за потребою, а причащатися намагаються якомога частіше – іноді щонеділі.

І якщо настоятель того чи іншого храму благословляє часто причащатися, то там сповідь не є обов’язковою кожен раз перед причастям. Людина може сповідатися через два-три причастя.

До цього питання священику потрібно з мудрістю підходити. Щоб часті сповіді і причастя не переросли в систематичність і звичку. Тому що коли це стає якимось механізмом, то виходить неправильно по відношенню до самого Таїнства.

Але ж буває, що ввечері сповідаєшся, а за час до причастя сталося таке, що вже навіть і не знаєш, можна причащатися після цього чи ні. Вже не кажучи про те, скільки гріхів можна набратися за тиждень. Напевно, немає людей, яким за сім днів нема в чому каятися.

Коли ми стоїмо на літургії перед причастям, звучать слова «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Якщо у нас в душі є страх Божий, то, природно, ми приступаємо до Чаші, усвідомлюючи свою негідність. Ми ж розуміємо, що можна і вранці сповідатися під час самої літургії, але до моменту причастя вже згрішити.

Найчастіше так і буває. Але разом з тим ми йдемо до причастя, бо йдемо зі страхом Божим, в надії на Боже милосердя і з розумінням того, що Господь знає нас, знає наші наміри і серця. І бачить, що так, при всій своїй немочі ми все одно намагаємося не відлучатися від святині. Хоч ми і не варті, але докладаємо зусиль, щоб бути ближче до Бога. Тому це питання теж потрібно акуратно розглядати, не впадаючи в крайності.

Між байдужістю і фанатизмом

Якщо людина сповідався весь Великий піст перед кожною недільною літургії\єю, на Благовіщення і у Вербну неділю, а також на Літургії Передосвячених Дарів, то до Великого Четверга їй може бути просто нічого сказати на великий сповіді. Відчуває, що на кожній сповіді вона повторює практично одне і те ж, якщо, слава Богу, не трапляється чогось екстраординарного поганого. Як в такій ситуації бути, з чим йти на сповідь?

Такі люди, як правило, глибоко воцерковлені, і у більшості з них є духівники. Тому таке питання треба залишати на розсуд духівника.

Якщо духівник благословляє причащатися без сповіді в цей день – без проблем. Якщо духівник покаже, що в тих чи інших моментах людина не має рації, то мирянин має можливість щось для себе побачити і відкрити. Тому ситуація зі сповіддю і причастям дуже тонка, до неї потрібно дуже делікатно підходити, щоб не переступити межу між байдужістю і фанатизмом.

А може так бути, що в храмі для всіх сповідь перед причастям є обов’язковою?

Потрібно підійти до настоятеля і поспілкуватися на цю тему – ось найкращий вихід в даній ситуації.

Священик подивиться і розсудить на власний погляд. І якщо потрібно буде зробити якусь поступку, вона буде зроблена – тільки для того, щоб людина не відлучала себе від рятівного причастя. Щоб це відчуття необхідності причастя в людині присутнє і було одним з перших, одним з основних.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

error: Content is protected !!
We use cookies in order to give you the best possible experience on our website. By continuing to use this site, you agree to our use of cookies.
Accept