Часто здається: що ми можемо зробити? Серце розривається від любові до одних і співчуття до інших. Що ми можемо зробити, коли безсилі, безмовні, безправні?
Знову на багатостраждальній землі людства чаша гніву, скорботи та страждань переповнюється і переливається через край: війни, пандемії, що забрали й досі забирають життя людей.
Ми не можемо залишатися байдужими до скорботи, яка охоплює тисячі, мільйони душ. Перед нашою християнською совістю знову постає страшне, вимогливе слово Боже. А точніше — Сам Христос, Який став людиною, Який увійшов у наш світ, але не для того, щоб долучитися до слави й почестей, а щоб стати братом і пригноблених, і грішників.
Солідарність Бога з людиною не розірвала Його єдності з Отцем. І перед нами постає образ, який важко прийняти, а ще важче здійснити: образ Того, Хто захотів бути єдиним і з праведними, і з винними, Хто всіх охопив єдиною любов’ю— любов’ю хресної скорботи щодо одних і любов’ю радості, що знову ж таки проходить через хресну жертву, щодо інших.
Зараз у свідомості багатьох людей постає образ гніву, і в ньому одні вибираються, інші відкидаються; серце, кероване своїм розумінням правди й співчуття, схиляється до одних і проклинає інших.
Але це не шлях Христовий і не наш шлях. Наш шлях — у тому, щоб єдиною любов’ю, в усвідомленні всієї глибини людського падіння й страждання, охопити і тих, і інших; обійняти не лише співчуттям, а співстражданням; не угодливістю, а ясним усвідомленням того жаху, перед яким стоїть неправда, і перед хрестом, перед яким стоїть правда.
Я закликаю кожного з вас, перед лицем того, що відбувається в світі, запитати себе: яке наше християнське стояння? Де наше місце серед розірваної тканини життя, серед крові, сліз і жаху? Чи ми стоїмо біля хреста — чи на хресті?
Часто здається: що ми можемо зробити? Серце розривається від любові до одних і співчуття до інших. Що ми можемо зробити, коли безсилі, безмовні, безправні?
Ми можемо стати перед Господом у молитві — у тій молитві, про яку говорив старець Силуан: молитися за мир — це проливати кров.
Не в тій легкій молитві, яку промовляємо для власного заспокоєння, а в молитві, що рветься до неба з безсонних ночей, яка не дає спокою, яка народжується від жаху співстраждання; в молитві, що змушує нас зрозуміти: життя — глибоке, і ми не маємо права проживати його негідно себе, негідно Бога, негідно скорботи й радості, хресної муки і слави Воскресіння, які вічно переплітаються на нашій землі.
Недостатньо просто поспівчувати. Недостатньо сказати: «Ми нічого не можемо зробити». Якби ми стали в такій молитві, якби наше співстраждання очистило нас від усього дріб’язкового, що не гідне стояти перед лицем світового болю, ми стали б людьми, гідними Христа.
І тоді, можливо, наша молитва піднялася б, як вогонь, що очищає і просвітлює. Можливо, навколо нас не було б тієї байдужості, тієї ненависті, що сьогодні живуть і процвітають, бо ми не стаємо перепоною для зла там, де перебуваємо.
Перед лицем того, що відбувається, перед Хрестом, перед смертю, перед агонією людських душ, винесімо суд над дріб’язковістю нашого життя. І тоді ми зможемо щось зробити — молитвою, а, можливо, й чимось сміливішим і творчішим.
Але пам’ятаймо: Христос не вибирав між людьми. Христос помер і за гнаних праведників, і за гинучих грішників.
Тож у цій подвійній єдності з тими, хто довкола нас, у єдності і з праведником, і з грішником будемо молитися про спасіння і того, й іншого, про милість Божу. Про те, щоб сліпі прозріли, щоб правда оселилася не як осуд, а як шлях до любові, до торжества єдності, до перемоги Божої.
Амінь!